День на луці

Зранку лисик Рудик вирушив на луку, повну квітів. Сонце гріло, а трава сягала йому аж до носа. Пахло конюшиною та ромашкою. — Сьогодні я познайомлюся з усіма мешканцями луки! — гукнув Рудик. І побіг: гоп, гоп, гоп!

На маргаритці сиділа божа корівка. Але коли Рудик прибіг, вона сховалася під листочок. Метелик знявся високо. Бджілка дзижчала — і зникла. Рудикові опустилися вуха, а хвостик сумно повис. Йому стало прикро.

— Треба шукати швидше, — подумав він. Він бігав і заглядав під листя. — Гей! Покажіться! — гукав дедалі голосніше. Але шелестіла тільки трава: шу-шу. Ніхто не показався. Захеканий Рудик гепнувся на землю.

По стеблині повз равлик із хатинкою на спині. Він ішов найповільніше з усіх. — Куди ти поспішаєш? — спитав Рудик. — Нікуди. Я люблю дивитися на світ повільно. Він висунув ріжки й усміхнувся.

— А переді мною всі тікають, — зітхнув Рудик. — Я теж колись бігав, — сказав равлик. — Так швидко, що аж хатинка підстрибувала! Рудик пирснув сміхом. — І нічого я тоді не бачив, — додав равлик. — Тепер сиджу тихесенько й дивлюся повільненько. Спробуй зі мною.

Рудик сів поруч із равликом і глибоко вдихнув. — Сиджу тихесенько, дивлюся повільненько, — шепнув він. Невдовзі з-під листочка вийшла божа корівка. — У мене сім цяточок! — похвалилася вона. Рудик полічив: раз, два, три, чотири, п’ять, шість, сім!

— Сиджу тихесенько, дивлюся повільненько, — знову шепнув Рудик. Поруч пролетів метелик. Сів на конюшину. Крильця в нього були жовті, як сонечко. Він розкривав їх і складав, розкривав і складав. Він був схожий на квіточку, що вміє літати.

— Сиджу тихесенько, дивлюся повільненько, — шепнув він утретє. За метеликом прилетіла бджілка. Дз-з, дз-з — збирала вона солодкий нектар. Нектар — це сік, захований усередині квіточок. — Віднесу нектар до вулика, — дзижчала бджілка. — З нього буде мед!

Равлик сховався в хатинці подрімати. Раптом у траві щось застрекотіло: стрек, стрек! На стеблині сидів зелений коник. Лапки в Рудика самі рвалися бігти. Але Рудик лишився на місці. — Сиджу тихесенько, дивлюся пові… — почав він сам. Гоп! Коник скочив йому просто на носа!

Рудик ані ворухнувся, тільки очі в нього сміялися. За мить коник скочив назад у траву. Равлик визирнув із хатинки. — Лука сама до тебе прийшла, — шепнув він. Разом вони подивилися повільно. Лука була ще гарніша.

Ввечері сонце стало рожевим. Божа корівка заснула під листочком, а бджілка віднесла до вулика останній нектар. Рудик повертався додому крок за кроком. У траві тихенько співали цвіркуни. У нірці він згорнувся клубочком і заплющив очі. На добраніч, Рудику.