Рудик і колискова зірок

Був теплий літній вечір. У лісі ставало дедалі тихіше. Білочки сховалися в дуплі. Ведмедик Тобі хропів у своєму будиночку під дубом: хр-р-р, хр-р-р. Усі звірята вже спали. Лише лисик Рудик перевертався з боку на бік.

Рудик заплющив очі. За мить знову їх розплющив. — Не можу заснути, — прошепотів він. У животику в нього крутилося, як на маленькій каруселі. Лапки не хотіли лежати спокійно, і хвостик теж. — Ой-ой-ой, — зітхнув Рудик.

Спершу він спробував рахувати овечок. Раз, два, три… Але овечки тікали з його голови. Тоді він ліг на спинку. Потім на животик, а потім на бочок. Сон і не думав приходити. Рудик тихенько вийшов із нірки на пагорб.

Він ліг у м’яку траву. Шур-шур, — шелестіла трава. Над ним мерехтіли тисячі зірок. Вони були, як маленькі ліхтарики, розвішані на небі. Рудик дивився на них і зітхав.

— Не можеш заснути? — прошепотіла найменша зірочка. — Не можу, — признався Рудик. — Я теж іноді не можу, — сказала зірочка. — Тоді я співаю собі колискову. Колискова — це тиха пісенька, від якої засинають. — Заспіваємо її разом?

Зірочка почала тихенько наспівувати. — Лю-лі, лю-лі, зірки сяють, сон приходить, оченята засинають. Рудик повільно й глибоко вдихнув. Вдих… і видих. Хвостик зручно вмостився біля носика.

До зірочки долучилися інші зірки. — Лю-лі, лю-лі, зірки сяють, сон приходить, оченята засинають. Рудик дихав разом із піснею. Вдих… і видих. Лапки стали важкими й теплими. Карусель у животику крутилася дедалі повільніше.

— Тепер я спробую, — прошепотів Рудик. І він заспівав сам, найтихіше, як умів. — Лю-лі, лю-лі, зірки сяють, сон приходить, оченята за… Останнє слово загубилося в довгому позіханні. Карусель у животику зупинилася. Рудикові стало тепло, як під ковдрочкою.

Колискова була тиха, як подих. Очі Рудика ставали дедалі важчими. Ще перш ніж зірки доспівали, лисик уже спав з усмішкою. Місяць укрив його срібним світлом. Десь далеко тихенько грали цвіркуни. Добраніч, Рудику.