Їжачок Колючок і буря злості

Був теплий вітряний день. Їжачок Колючок сидів під старою сосною й будував вежу з шишок. Клав шишку на шишку — повільно й дуже старанно. Вежа вже була майже така висока, як він сам. — Ще одна — і буде найвища в усьому лісі! — прошепотів він. Аж тут дмухнув вітер, і вежа розсипалася. Шишки розкотилися по моху в усі боки.

Колючок тупнув ногою. Щоки в нього почервоніли й стали гарячими. Колючки на спині наїжачилися, мов щітка. Лапки самі стислися в тверді кулачки. У животику щось бурчало й гуділо. Над його головою з’явилася маленька темна хмаринка, і з неї блиснуло. Це була хмаринка злості. Вона прилітала щоразу, коли Колючок дуже сердився.

— Геть звідси! — гукнув Колючок хмаринці. Він набрав повітря й щосили дмухнув на неї: фу, фу, фу! Та хмаринка й не думала відлітати. Вона надулася, виросла й стала ще темнішою. Колючок квапливо заходився складати шишки наново. Лапки в нього тремтіли, тож шишки падали одна за одною. З хмаринки капнуло йому прямо на ніс: кап, кап. — У мене нічого не виходить! — фиркнув він і сів на мох.

Саме тоді стежкою надійшов лисик Рудик. Він побачив розсипані шишки й темну хмаринку над головою друга. Сів поруч, але не надто близько, щоб колючки його не вкололи. — Бачу, що ти дуже сердишся, — спокійно сказав він. — Вітер повалив мою вежу! — буркнув Колючок. — А хмаринка не хоче відлітати, хоч я дмухаю й дмухаю! — Знаю, як це буває, — кивнув Рудик. — У мене теж колись була така хмаринка.

— Якось я намалював патичком на піску велике сонце, — розповідав Рудик. — Промені сягали аж до самої стежки. А потім пішов дощ і змив їх за мить. Лисик зітхнув від самого спогаду. — Тоді й наді мною з’явилася хмаринка злості. Я дмухав на неї щосили, достоту як ти. — І що? — спитав Колючок з-під наїжачених колючок. — Вона росла й росла, — засміявся Рудик. — Хмаринки злості не люблять поспіху. Вони люблять спокійний подих. Покажу тобі.

Рудик підняв одну лапку, наче тримав у ній квіточку. — Вдих носом, як тоді, коли нюхаєш квіточку, — сказав він. Потім підняв другу лапку, наче тримав свічечку. — Видих ротиком, як тоді, коли задуваєш свічечку. Але потихеньку, щоб полум’ячко лише затанцювало. Колючок спробував. Він понюхав невидиму квіточку й дмухнув на невидиму свічечку. Вдих — квіточка. Видих — свічечка. Хмаринка перестала блискати й тільки тихенько бурмотіла.

— Ще раз, — прошепотів Рудик. Вдих — квіточка. Видих — свічечка. З хмаринки впало вже лише кілька крихітних крапель. Колючки на спині в їжачка поволі лягли. Вдих — квіточка. Видих — свічечка. З кожним подихом хмаринка ставала меншою й світлішою. Невдовзі від неї лишилася тільки маленька біла хмаронька, кругла, мов колечко. Хмаронька — це така крихітна пухнаста хмаринка.

— А тепер вежа? — спитав Рудик. Колючок кивнув і нарешті всміхнувся. Він почав будувати вежу наново. Цього разу — разом із Рудиком. — Спершу основа, — сказав лисик. — Основа — це самий низ вежі. На ній тримається все інше. Вони виклали на моху широке коло з найбільших шишок. Вище поклали менші, а на самій маківці поставили крихітну шишечку. Біла хмаронька висіла над Колючком і з цікавістю стежила за будівництвом.

Раптом знову подув вітер. Вежа захиталася, а шишечка з маківки випала Колючкові під ноги. Їжачок відчув, що щоки в нього знову стають гарячими. Хмаронька над його головою почала темніти. Та цього разу Колючок сам заплющив очі. Вдих — квіточка. Видих — свіч… Він навіть не встиг договорити, бо хмаронька просвітліла й полетіла високо-високо, легка, мов пір’їнка.

Колючок розплющив очі й тихо засміявся. — Я трохи розсердився, — сказав він. — Але вже минає. Подаси мені ту маленьку шишечку? Рудик з усмішкою подав її. Колючок поставив шишечку на маківку вежі — обережно, мов найдорожчий скарб. Коли вітер подув утретє, вежа лише трохи погойдалася. Широка основа тримала її міцно. А Колючок про всяк випадок понюхав невидиму квіточку.

Увечері сонце сховалося за соснами. Вежа з шишок стояла під деревом, золота від останніх променів. Колючок уже лежав у своєму ліжечку з м’якого листя. Він зробив ще один повільний вдих — так, на добраніч. Вдих — квіточка. Видих — свічечка. Темніючим небом пропливла маленька біла хмаронька. У траві тихенько грали цвіркуни. На добраніч, Колючку.